Вход
15 Мар. 2016 р., 7:00 0

Сергій Ященко: «Можу присягтися на олтарі: м’яч Металісту забив головою, а не рукою!»

Сергей Ященко

Легендарний крайок «Шахтаря», котрий зіграв за «помаранчево-чорних» понад чотири сотні офіційних матчів поспілкувався з SHAKHTAR.info в рамках постійної щовівторкової рубрики Ретро-Шахтар

Багато ігрових премудростей узяв… із телевізора, через простий перегляд матчів

— Сергію Володимировичу, як поясните той факт, що у 36-літньому віці залишались основним виконавцем одного з найсильніших колективів України? До того ж в амплуа правого захисника — гравця, котрий повинен мати фізичну силу для постійного руху!

— Моє спортивне довголіття пов’язане винятково з генами, й нічим іншим. Тобто це вроджена якість. На жаль або на щастя, я не пройшов школу чи якусь групу підготовки, не вивчив основні ази. Я — футболіст із вулиці: до всього, що знаю, дійшов своїм розумом та інтуїцією. Чесне слово: багато ігрових премудростей узяв… із телевізора, через простий перегляд матчів.

— Трохи розширимо тему ігрової позиції: за радянських часів вас знали як крайнього хавбека, по тому тренери пересунули в оборону. Де було комфортніше?

— Взагалі я починав у нападі, саме в цьому амплуа мене побачив Олег Базилевич, наприкінці 1980-го запросивши в ЦСКА. У Москві, до речі, я непогано забивав у турнірі дублерів, навіть одного разу відзначивсь у «вишці». Проте за кілька місяців той же Олег Петрович, оцінюючи мої здібності й атлетичну витривалість, запропонував діяти на бровці півзахисту. А вже з настанням Незалежності мене перетягли ще нижче, і я став беком: оця позиція, крім фізичної готовності, вимагає також досвіду, з чим після 30-ти не було труднощів… Насправді відчував комфорт на всіх позиціях, головне було грати.

— У травні 1995 року ви були не просто виконавцем стартового складу «помаранчево-чорних» (32 поєдинки в чемпіонаті), а й капітанили в команді. Влітку клуб змінює тренера, і вам… указують не двері! То Валерій Рудаков запустив «омолодження»?

— Так і не зовсім так. Насправді ще попередній наставник Володимир Сальков наприкінці сезону-1994/1995 викликав на розмову й пояснив, мовляв, хоче продовжити зміну поколінь, яку він же розпочав за кілька місяців перед тим. Потім на моє місце запросили набагато молодшого Михайла Старостяка. Я поміркував і погодився з отаким поворотом долі.

— Чому після «червоної картки» від наставника не завершили кар’єру або не перейшли в інший клуб? Чому залишились у Донецьку, в друголіговому дублі «гірників», де виступали до 40 років?

— Були пропозиції, причому з різних міст України. Не хочу лукавити — не з вищого дивізіону, але перша ліга кликала доволі активно. Чому відмовив? Міркував так: рідний донецький клуб пропонує цікаву роботу на тривалий строк, завтра може не запропонувати; в іншій же команді я би побігав рік-два, і потім що — сидіти без діла? Тим паче, другий склад тренував давно знайомий Віктор Носов. Що цікаво, мене брали помічником тренера, однак Віктор Васильович побачив, що на цьому рівні ще принесу користь як футболіст, і я… приносив користь. Зокрема, помагав молодим: Геннадію Зубову, Володимирові Яксманицькому, Андрієві Воробею…

— Тієї ж весни 1995-го, зігравши у переможному фіналі національної Чаші, встановили визначне досягнення — маю на увазі виграш кубкових турнірів двох держав, СРСР та України. Футболіст Ященко — один із двох таких у клубному літописі…

— …Другий, здогадуюсь, Ігор Петров, правильно? Не знав про це, не приховуватиму! В тому поєдинку на Республіканському стадіоні Києва ми протистояли «Дніпру». Напередодні склалася така розстановка сил: суперника очолив німець Бернд Штанге, він зумів майже безболісно замінити чотирьох гравців, які втекли в «Динамо», натомість у нас повним ходом ішло омолодження, затіяне Сальковим. Дніпряни мали стабільніший і, коли чесно, сильніший вигляд. Стартові хвилини підтвердили це: вони забили, могли ще, ми ж хвилювалися. Проте ще до перерви гра вирівнялася, ми заспокоїлись, і не сказав би, що хлопці Штанге явно переважали нас. Ну, «Шахтар» і зрівняв рахунок: не без везіння, за допомогою рикошету, але ж зрівняв! Потім точніше пробили післяматчеві пенальті.

Болільники «Металіста», тодішні гравці команди досі переконані, що єдине взяття їхніх воріт сталося завдяки моїй руці

— Здійснимо стрибок назад у часі: 1983-й, травень, вирішальний матч розіграшу Кубка Союзу, донбаські «гірники» долають харківських «металістів» за допомогою єдиного гола у вашому виконанні. Партнер по команді з прізвищем Соколовський сказав мені: «Ященко просунув голову туди, куди не кожен ногу встромить».

— Із тією грою пов’язаний найскандальніший епізод моєї кар’єри! Болільники «Металіста», тодішні гравці команди досі переконані, що єдине взяття їхніх воріт сталося завдяки моїй руці. Це неправда, можу присягтися на олтарі: м’яч забив головою, а не рукою! Опишу епізод: перебуваючи на правому фланзі, відпасував Віктору Грачову, сам побіг у чужий карний майданчик; партнер обіграв кількох опонентів і повернув пас; я вдарив по воротах, поцілив у ногу Віктора Сусла, котрий опікав мене, м’яч підстрибнув угору, і я головою переграв Юрія Сивуху. Багатьом на стадіоні здалося, що рукою. Як і тим, хто сидів біля телевізора, оскільки нормальних повторів не показали.

— Наступного року «Шахтар» сенсаційно виграв радянський Суперкубок, за сумою двох зустрічей подолавши чемпіона — «Дніпро».

— Матч-відповідь пропустив через травму (руку зламав), довелося співпереживати партнерам за допомогою телебачення. Виграли насамперед через недооцінку дніпрян: вони мали сильний склад, «золото» попереднього сезону, а ми були в розібраному стані… Знаєте, багато говорять про «шахтарський характер», і ніхто не може докладно пояснити, що це таке. Я би сказав — уміння зібрати всю волю й виграти тоді, коли в тебе мало хто вірить.

— Перед здобуттям цього трофея «помаранчево-чорні» були близькі до виграшу Кубка Кубків УЄФА. Який відеоряд викликає спогад про сезон-1983/1984?

— Переконаний: якби не упереджене ставлення до СРСР, якби в ті часи склався такий політичний клімат, як сьогодні між Україною та Євросоюзом, ми би пройшли «Порту»! Нас же в гостях просто «вбили» арбітри! Хоча для мене драматичнішим вийшов повторний поєдинок у Донецьку: за рахунку 1:0 на нашу користь я з хорошої позиції вдарив головою, але влучив у ногу кіпера, котрий уже падав у зворотний бік. За емоційним наповненням цей епізод на рівні з отим голом «Металісту»! Впевнений: дай мені сотню разів ударити з тієї ж позиції, не схибив би! А тоді… За кілька хвилин гості забили, «Шахтар» вилетів. По тому дивились, як португальці грали з шотландським «Абердином»: колектив Алекса Фергюсона виявився набагато слабшим, нам він був по зубах!

— У вашій кар’єрі також знайшлося місце двом програним фіналам…

— То були різні матчі. 1985-го без варіантів поступилися «Динамо»: кияни за рік візьмуть євротрофей, ми просто не мали шансів, підопічні Валерія Лобановського переграли нас на класі. За рік змагалися з «Торпедо»: рівна була гра, в якій більше пощастило москвичам.

— Що цікаво, той же 1986-й примітний двома першими й останніми матчами за союзну збірну — олімпійську. Змалюйте протистояння шведам і чехословакам, а також поясніть, що це за олімпійська команда, куди беруть 27-літніх?

— За тих часів не існувало настільки суворого вікового цензу, як сьогодні. Запросив Анатолій Бишовець, який готував підопічних до Олімпіади в Південній Кореї. Згадуючи про це сьогодні, розумію: закріпитись у команді завадив брак міжнародного досвіду. Я майже не виступав у євротурнірах, проминув юнацьку та молодіжні збірні, тому не поїхав до Сеула.

— Вам судилося пограти в чемпіонатах двох держав. Наскільки різнився рівень радянської та української вищих ліг?

— Дуже й дуже! Із СРСР ніхто не виїжджав за кордон, усі провідні майстри виступали вдома, в загальносоюзних турнірах брали участь команди різних республік. В Україні ж виник шанс для обласних і міських клубів, умовна «Сталь» із Дніпродзержинська раніше й мріяти не могла про «вишку»! Позитив якраз у цьому: з’явилося більше можливостей для колективів і футболістів.

Жодного разу не відчув упередженості в іграх проти киян за моєї участі

— 20 червня 1992-го «Шахтар» міг увійти в історію, взявши «бронзу» стартової національної першості, втім, у стиковому матчі програв тому ж «Дніпру» — 2:3.

— Не можу сказати, що добре пам’ятаю ту поразку, хоч і провів у Запоріжжі всі 90 хвилин…

— Про невдалий виступ «гірників» навесні 1992 року заведено говорити так: мовляв, усе було б ОК, якби не нічия в останньому турі з «Таврією». Однак і до цього ви втрачали очки, в т.ч. домашні. З яких причин?

— Їх кілька. Перша — конкуренти (особливо ті ж кримчани або одесити) мали хороші склади. Друга — перебої з фінансами, чого, знову-таки, не було в Анатолія Заяєва. Наскільки пригадую, не мали впевненості, чи взагалі існуватиме наш клуб, чи розвиватиметься футбол на Донбасі!

— Я завжди думав, що не всі футболісти й тренери всерйоз сприймали Незалежність, зокрема, спортивну: дехто з «Динамо», «Чорноморця», інших колективів вважав це тимчасовим явищем, яке не вартує серйозного ставлення.

— Скажу за себе: навіть думки не допускав, що Союз може повернутися! Переймався тільки грою, жив нею. Припускаю, більшість партнерів сприймали життя та нові політичні умови під аналогічним кутом. Так що річ зовсім не в цьому.

— Іще трохи про тодішній вітчизняний футбол: правда, що «Динамо» було недосяжне, чи все ж протистояти столиці було реально, якби не суддівський фактор?

— Знову-таки, маю право поділитися тільки своїм досвідом: жодного разу не відчув упередженості в іграх проти киян за моєї участі. До речі, дивлячись матчі по телебаченню, теж не помітив нічого схожого.

— З чим пов’язані єврокубкові невдачі 1990-х? Вилетіти від бельгійського «Брюгге» — нормально, проте поступитися норвезькому «Ліллестрему»…

— Справді, 1:4 не забути! Зрозумійте: ми десятиліття не брали участь у континентальних турнірах — звідки взятися досвіду? Жили в іншу епоху: навіть тренувальні збори проводили в домашніх умовах, у Туреччину чи Ізраїль ніхто не їхав, отже, не грали навіть спаринги з командами різних країн (а це — теж досвід!). Європейські змагання — особливе явище: вдома можеш бути сильним, але на міжнародних полях ота сила не допоможе, якщо не маєш у запасі додаткових факторів.

— За кілька місяців «Шахтар» відзначить 80-ліття, а ви досі — гвардієць №3 у клубному літописі: більше за вас зіграли тільки Михайло Соколовський і Даріо Срна.

— Свого часу вів підрахунок індивідуальної статистики, потім перестав. Я сприймаю все під іншим ракурсом: у дитинстві, насолоджуючись грою кумирів — Володимира Веремеєва та Віктора Колотова, мріяв пограти на такому ж рівні, й ось мрія здійснилася! Причому як: у великому футболі я дебютував пізно, у 22 роки.

— Акурат три з половиною десятиліття тому… Чому в такому віці й саме в ЦСКА?

— 1978-го мене забрали в армію служити в Південному військовому окрузі. Наша частина дислокувалася в Угорщині. За два роки у складі збірної округу взяв участь у турнірі в Ташкенті, де мене й помітив згаданий вище Базилевич. До того я знав тільки аматорський рівень…

Володимир Баняс, спеціально для SHAKHTAR.info

Добавить комментарий

Войти с помощью: